Інна Білецька
Журналістка, шеф-редакторка відділу розслідувань на Суспільному, переможниця Національної премії журналістських розслідувань та спеціальних репортажів (фільм «Буча 22»)
Відчутні зміни в українській журналістиці відбулися після повномасштабного вторгнення. Тепер треба звертати більшу увагу на протидію фейковим новинам, точності інформації та доцільність її публікації. У роботі журналістів з’явилися певні обмеження, зокрема ускладнився доступ до публічної інформації та доступ до певних територій. Окрім того, безпекові показники роботи журналіста знизилися: небезпечно стало всюди.
Як змінилася українська журналістика, які труднощі з’явилися у роботі медійника та на що треба буде фокусувати свою увагу у майбутньому розповіла Інна Білецька.
«Велике значення має рівень критичного мислення»
Не можна стверджувати, що українська журналістика буде такою, як раніше. Не можна гарантувати також, що нічого не повернеться назад, як це було у довоєнні часи. Фактично можна стверджувати лише те, що журналістика однозначно змінилася після повномасштабного вторгнення. Вона також однозначно зазнала змін після подій на Майдані, з початку війни на Донбасі. Вона рухалася як в кращий бік, так іноді і в гірший. Але кардинальні зміни відбулися з початку повномасштабного вторгнення: кожен без винятку журналіст став учасником цих подій.
Журналіст повинен дотримуватися кодексу журналістської етики. Новинникам достатньо бути уважними, швидкими і розбиратися у тому, що є фейками. Якщо йдеться про журналістів-розслідувачів, то вони повинні володіти обов’язково професійними інструментами. Якщо медійник працює в умовах збройного конфлікту, він повинен володіти також навичками виживання та особистої безпеки.
В умовах війни велике значення має рівень критичного мислення та вміння проводити якісний фактчекінг. Крім того, журналіст повинен бути дуже гарно ознайомлений із вимогами держави щодо професійних обмежень. Обов’язково треба розуміти обмеження, які стосуються національної безпеки. Є зрозумілі і обґрунтовані вимоги, а є штучно створені обмеження, які закривають доступ до публічної інформації. І долати ці обмеження журналісти зобов’язані. У будь-якому випадку вони повинні ставити питання «чому?»
Важливо обов’язково займатися самоосвітою. Треба ознайомлюватися з авторитетними джерелами про особливості роботи із жертвами війни для того, щоб не ретравматизувати їх та не нашкодити. А для цього треба знати іноземну мову, англійську, та перелік іноземних аналітичних ресурсів, які можуть дати свій висновок щодо подій в Україні.
І тепер від медійників не можна вимагати об’єктивності, як від нас цього хочуть західні колеги та партнери. Від нас ніхто не в праві вимагати обєктивності, адже ми знаходимося всередині війни. Не може йти мова зараз про баланс думок і точок зору. І це нормально. Чи говоримо ми в такому випадку неправду? Ні. Більше того, те, про що говорять українські журналісти, сьогодні має особливе значення. Хотілося б, щоб українська журналістика ніколи не була такою, як колись.
«Є додаткові проблеми, які виникли через війну»
Проблеми у журналістиці треба розділяти. Якщо ми говоримо про сучасну українську журналістику, яка є під час повномасштабного вторгнення, то тут є додаткові проблеми, які виникли внаслідок цього. Так, звичайно, журналісти працюють в умовах підвищеної небезпеки. Це те, чого до повномасштабного вторгнення не було. Інше питання – доступ до публічної інформації. До війни він був на іншому рівні. Зараз у нас не стало великої кількості розслідувальних інструментів, які можна було використовувати для пошуку та аналізу інформації. Велику кількість інформації зараз приховують.
Наступне. Мені не хочеться такої відвертої двомовності у нашій журналістиці, яка була до повномасштабного вторгнення. Можливо, ми отримаємо двомовність у форматі «українська-англійська». І це дуже важливо зокрема для того, щоб зараз наші матеріали перекладалися англійською і до них мала доступ більша частина світу.
Також викликає хвилювання освіта, яку зараз отримують студенти та школярі, та кого ми отримаємо на виході. Найбільша проблема, з якою ми стикнемося – брак кадрів. Вона вже зараз зустрічається на ринку. Мені особисто як керівниці проєктів бракує журналістів. Їх просто немає.
З чим стикатиметься Україна далі? Я думаю, що з тим, з чим і увесь світ. Тільки тут ми говоримо про корупцію. Вона є у всьому світі. А от рівень цієї корупції та покарання за неї різні: у нас вони або мінімальні, або відсутні. Як існуватиме корупція, так існуватиме і джинса. Вона існує і за кордоном, і в розвинених суспільствах. Але хотілося б, щоб її рівень став значно меншим.
«Не варто звинувачувати українську журналістику у поширенні фейків»
Журналісту-розслідувачу важко працювати з українськими темами. Ти не отримуєш доступу до інформації, бо є відмазка. Окрім того, є і об’єктивні обмеження, наприклад, абсолютно обґрунтовані вимоги не заїжджати в червоні зони на фронті. Також важко емоційно. Ти працюєш із жертвами воєнних злочинів, із суспільством, яке втомлене і травмоване війною. Розслідуючи воєнні злочини росіян, треба отримувати доступ до їхніх ресурсів. Це теж непросто: це не та країна, куди ти можеш поїхати і подивитися і з громадянами якої ти хочеш підтримувати контакт і спілкуватися.
Відсутність критичного мислення та той психологічний стан, у якому ми знаходимося, дуже сприяє поширенню інформаційних фейків. З одного боку, здавалося б, ми отримали достатньо доказів роботи російської пропаганди. З іншого боку, ця втома від постійного напруження призводить до того, що українці починають шукати зраду, реагувати на неї. Коли людина вмикає емоційну реакцію, у неї вимикається критичне мислення. Не варто звинувачувати українську журналістику у поширенні фейків. Попри те, вона стала стриманішою, чистішою. Зміцнилася. Ми почали рухатися на іноземні аудиторії, стали цікаві і взагалі дуже підросли. В питанні фейків ми стали більш уважними.
У воєнний час, які і в мирний, доводиться стикатися з етичними дилемами. Коли жертва сексуалізованого насильства приходить і хоче розповісти про те, що з нею трапилося, виникає етична дилема. Це суспільно важлива інформація під час війни? Так. Але бажання жертви розповісти про насильство може бути викликане почуттям громадянського обов’язку. І ми повинні це враховувати. Наприклад, жінка, яка постраждала від такого насильства, може керуватися почуттям обов‘язку розповісти про цей воєнний злочин та показати світові з ким ми воюємо насправді. Але вона може бути не готовою до наслідків такої відвертості.
Навіть під час війни ми стежимо за самоцензурою. Ми про щось не говоримо, бо є пряма заборона. Тут основною є важливість суспільної ваги. Завдяки осмисленню цих питань, ми можемо вирулювати із етичних дилем.
Чи можу я у своєму матеріалі говорити про те, що хочу, щоб воєнні злочинці були покарані? Мої шведські колеги, наприклад, не думають, що я можу таке писати. Вони вимагають від мене якоїсь відстороненості. «А для чого ти так кажеш? Це недотримання стандартів. Ти ж у фільмі про психіатрію не говориш, що ти сподіваєшся, що директора посадять за ґрати». А я кажу: «Ну якби я лежала у тій психіатричній лікарні і зняла про неї фільм, я мала би право сказати, що директора посадять. Ми зараз у психіатричній лікарні, ми учасники». Але це питання, на яке треба вміти відповісти.
«Нам треба буде постійно нагадувати про те, що з нами трапилося»
Українська журналістика під час повоєнної відбудови України повинна буде фокусуватися на проблемі корупції. Вона буде просто надзвичайних масштабів. Також треба буде звернути увагу на те, що усі наративи, які були отримані під час війни про наших сусідів, не втрачалися. Нам треба буде постійно нагадувати про те, що з нами трапилося. Ця пам’ять повинна бути збереженою на тисячоліття. Це справа покоління журналістів, які працюють зараз і будуть працювати у той час. Ми ж якось навчилися вшановувати пам’ять про Чорнобильську катастрофу. Цю дату знають усі школярі. От таких дат у нас повинно бути дуже багато.
Я не роблю прогнозів, це дуже невдячна штука. Ми переможемо у цій війні, у нас відбудеться зміна влади, відбудеться мирно. Ми воюємо не лише за території, а й за цінності. У будь-якому випадку, журналістика стане значно кращою і я не буду з ліхтариком шукати потрібних мені кваліфікованих журналістів.
Цей матеріал публікується вперше
The Reporter's Notebook 