Ожити перед вбивством: чому українці усвідомлюють себе тоді, коли їх принижують?

Вирішив передивитися творчий вечір Ліни Костенко в рамках презентації книги “Записки українського самашедшого” у Харкові у 2011 році. Виступи Ліни Василівни, яких уже й не так багато, справляють на мене якесь особливе враження: виникає відчуття, що я не до кінця думаю. На цьому виступі вона сказала цікаву річ: “… У нас же досі лінію оборони тримають мертві, оті, що загинули за свободу, за незалежність. Вони в могилах – як в окопах. Але десь настає вже день гніву, справжнього гніву. Я бачу, що лінію оборони починають тримати живі”

Це був 2011. Рік, коли долар був по 8 грн, а слухати ані лорак було модно. У той же час багатотисячна зала у Харкові переповнена вщерть людьми, які прийшли послухати Ліну Костенко. І тут вона говорить про “лінію оборони”. Письменниця. Не політикиня. Не філософиня і не співачка. У якій країні ще так буває?

На іншому виступі у Львові, у 1995-му, де до Ліни Василівни теж прийшли тисячі людей, вона обурювалася, що хтось може дозволити казати “що ж ми за народ такий?”. Вона тоді промовляла про нашу націю з якимось особливим трепетом, але в той же час і без фанатизму. Вже ж вона трохи обурилася: “Як можна про своє найрідніше казати такі некрасиві речі? Ми народ прекрасний, можливо, навіть унікальний. У нудному прагматичному світі ніде, я думаю, більше нема такого народу, як оце в нас!” І навіть на тому виступі вона казала про те, що “нас намагаються збити з курсу, підклавши під компас сокиру, як робили це давні пірати”. Можливо, цитата не дослівна, але суть я зберіг. Не дивно, що вона говорила про одного у того ж “давнього пірата” з “імперським мисленням” – про рашку.

І тут у мене є думка. Я якось напів свідомо провів паралелі з тим, що ми маємо нині: тепер на лінії оборони стоять живі. Отже, досі є потреба у цій лінії. Вона радше вимушена, ніж добровільна, але й іншого сенсу набрала фраза “хочеш миру – готуйся до війни”.

Є ще й інша паралель: коли росія у 2014-му окупувала Крим і Східні території, коли там ще тривала АТО, українцями стало бути модно. А у 2022-му після хвилі страху та невизначеності, українські виконавці перейшли на українську мову, на радіо та телебаченні ще більше зріс відсоток мовлення українською. У жовтні 2022 Суспільне провело опитування. Статистика переходу на українську у людей загалом теж змінилася: тепер 42% українців стали спілкуватися українською більше. 14% повністю перейшли на українську.

Чому так? Чому на нас мають впливати якісь стресові фактори, щоб ми взялися за українську? Хтось каже, що не може. З цього приводу у Тік Тоці відкопали старий мем 2014 року про “кримчанку”, яка стверджувала, що у неї “па другому распаложениє кості, я не смагу на украінскам”.

Російська імперія бачила у нашій мові зброю тоді, коли українці ще не розуміли до кінця сили нашого слова. Історія нам буде постійно про це нагадувати. З початком війни піднялося і церковне питання: ПЦУ чи УПЦ? Основна цільова аудиторія таких дискусій – люди старшого віку. Не можуть чомусь вони відпустити упц мп, не хочуть… А ще у 1690 рпц впровадила анафему на “Київські нові книги”, а у 1720 році – геть заборонила друкувати українською мовою. Особлива увага була зосереджена на те, щоб вилучити українські тексти із церковних книг. Так у нас відбирали церкву.

1784 – проголошення Катериною ІІ російської мови як єдиної для викладання у КМА, наказ правити церковні служби російською 1863 – Валуєвський циркуляр. 1876 – Емський указ. 1888 – заборона Олександра ІІІ розмовляти українською в офіційних установах; заборона хрестити дітей українськими іменами. 1914, 1926, 1933, 2012 і ще купа купезна різних дат, які в історії України щось забороняли. Це тільки те, що я поспіхом згадав. Так у нас відбирали мову.

Сьогодні до цього слова світ ставиться особливо обережно. За це Гаага мала б карати, але я вас прошу: росія цим не париться. Міжнародний суд ООН у Гаазі почав слухання позову України проти Росії щодо геноциду. Там рашка заявила, що Міжнародний суд не має юрисдикції у справі щодо звинувачень у геноциді за Конвенцією про запобігання злочину геноциду та покарання за нього. І все, пшик. Що вже казати про Голодомор 1932-1933, Розстріляне відродження 1937 у Сандармох, арешти шістдесятників та політику “злиття націй”, яку розромив Іван Дзюба у “Інтернаціоналізмі чи русифікації”? Так нас знищували як націю.

Про кожну форму “національного божевілля”, як назвала такі відхилення Ліна Василівна, можна робити окремий текст. Але, врешті, чому ми хапаємося за ідентичність тоді, коли вона опиняється перед загрозою? Безумовний рефлекс самозбереження? Необхідність саморепрезентації перед іншими народами? Чи просто нарешті настав для цього слушний час? Кожен вирішує для себе сам.