Байрактарщина чи патріотизм?

Повномасштабне вторгнення росії в Україну розворушило усталене уявлення про українську ідентичність та культуру.

У перший же рік війни таке «культурне відродження» досягло свого апогею у маркетингу, музиці та рекламі.
Власники торгових марок якось взяли і вирішили, що назви міст Буча та Чорнобаївка можуть надати престижу їхнім товарам та покращити його продаж. На полицях магазинів з’явилося безліч товарів із «патріотичними» назвами. «Буча-Комбуча», ковбаса «ЗСУ» та «Чорнобаївська», редиска «Азовсталь», кабачок «Привид Києва» – ці та інші дикі маркетингові ходи мали б на меті залучити більше покупців, підвищити попит на товар та збільшити його популярність. Однак уявіть собі ситуацію, коли хтось із військових якось проходить повз вітрину і бачить «ЗСУ» у вакуумній упаковці. Доволі суперечливі відчуття, чи не так?

Українська музика теж не пасе задніх. Справжнім хітом, який підірвав соціальні мережі, стала пісня «Гопак» Юлії Лущинської. «Коси заплела, вишиванку одягла, гарна українка я, я танцюю гопака!» – хіба ж це не ті слова, які пробирають до глибини душі і пробуджують у кожного свідомого українця бажання жити і творити для своєї держави?
Здавалося б, звичайні пісні, звичайні комерційні ходи та рекламні кампанії. Але що ж не так із цими витворами?
Насправді такі фішки – ниці спроби зіграти на людських емоціях у час війни. І можливо ще на початку війни воно б вдало подіяло на реципієнтів, але зараз місця, які є свідками воєнних злочинів та капощами національної трагедії аж ніяк не можуть бути використані з метою заробити більше грошей.

Варто усвідомлювати і розуміти, що байрактарщина – це хвороблива алюзія до справжнього патріотизму. Вона є неприпустимою. А те на, що нам справді треба спрямувати свої зусилля у плані культурного розвитку, – це пошук витоків нашої автентичності у воєнній та поствоєнній культурі. А байрактарщина просто має залишитися, як одна з нажаль багатьох плям на українській культурі.